«Трансформери», екранізація яких колись здавалася неймовірною, щойно стали квадрологією. Єдиною квадрологією, створеною всього за сім років, що при цьому має стабільний зростаючий касовий успіх… і зростаючу негативну критику.
«Еру вимирання» презентували як новий погляд чи навіть перезапуск франчайзу. Нам обіцяли редизайн роботів, нових людських сайдкіків (персонажів, що «відтіняють» головних героїв) та величезний пласт міфології, аби забезпечити історію для сіквелів. Насправді, головна принада і виправдання назви – це величезні вогнедихаючі роботи-динозаври, але ми, як справжні кінокритики на півставки, не будемо вестися на цей факт, що змушує мого внутрішнього 12 - річного хлопчика робити сальто зі сльозами на очах. Навіть музичну тему (каламбур з якої в заголовку) цього разу написали не Linkin Park, а Imagine Dragons.
Звісно, нас обманули і це знову фільм про вибухи. Музична тема нічим не відрізняється від попередніх, редизайн стосується більше машин, ніж гуманоїдних версій, а нові герої-люди так само бісять. Вдаючись до серйозного рецензування, недоліки в сазі Майкла Бея можна знайти скрізь. Нехай пробачить мене Бог екшену, але навіть в екшені. Просто тому, що хореографія «Трансформерів» уже приїлася, а всі нові фішки губляться у потоці нескінченних вибухів. Це такий закон фізики у розумінні маленького Майкла: якщо щось тверде торкається твердої поверхні, воно вибухає. У випадку заміни якоїсь із складових на «Трансформера» – вибухає утричі сильніше.
Але фільм не залишає відчуття нелогічного шлаку, як після «Морського Бою». Вся справа у ефекті «маленького хлопчика». Озирнувшись на сеансі, ви можете помітити, що потрапили в оточення 12-річних дітей, які обговорюють «а зможе Оптімус «завалити» Бамбилбі» та «Меган Фокс проти Джессіки Альби». І ще під час появи напису «Парамаунт Пікчерз» такий же просинається у вас. З кожним роком пробудити юного фантазера все важче, але і Майкл Бей старається все більше: всі ці феєричні роботи динозаври-самураї-птеродактилі-мисливці-т1000, Гравітаційна гармата, орден лицарів-роботів, реактивні ноги, обличчя-гвинтівка, стелс, корабель-музей, знищення динозаврів, урядові лабораторії…
Перед нами найдитячіший фільм про «Трансформерів» і більшість критиків визнали його найкращим! Може тому, що він і знятий по серії іграшок… Нелогічні та нерідко дурні персонажі виконані просто супер архетипно, і вони наче й обтяжені соціальними проблемами, проте наївно шукають прості виходи. І знаходять. Хіба не так ми всі думали десять років тому? Якщо ти винахідник без грошей – винайди щось класне. Ця простота заворожує і лише після сеансу, коли пишеш рецензію, задумуєшся: чому ж Уолберг не шукає роботу? Його дочка та майбутній зять багато в чому повторюють історію «Армагедону» Абрамса. Вони хочуть бути разом: він крутий гонщик, вона носить короткі шортики. І Шейн Дайсон віддасть своє життя, улюблену тачку та що завгодно за це наївне дитяче кохання. Тато Уолберг наче й проти, наче й жартує про це (видаючи два із двох смішних жартів фільму), наче й захищає доньку від кохання, але так легко здається. Так, як треба здаватися у світі оптимізму та довіри.
Власне «Трансформери» – втілення інфантильності на чолі з нянькою на реактивній тязі, більше відомій як Оптімус Прайм (читати лише пафосним голосом). За 4 роки, які пройшли з третьої частини, персонажі зовсім не виросли, ба навпаки. Бамбилбі поводиться як проблемний підліток в «Єру статевого дозрівання» – так варто було назвати фільм J. Робот-Самурай просто косплеїть Черепашок-Ніндзя. Двоє інших – вояка, яким його бачили у 80-х та зелений боягуз. Все. Інших автоботів винищили скажені люди, які ж потім побудували свої версії зі сталі померлих. «Та як вони посміли, зараз Оптімус Прайм (пафосним голосом!) розірве їх на 666 шматків» – думав я в кіно. Але ні. Ці 7-метрові машини смерті можуть розуміти та прощати. Після фрази «не всі ми погані» Оптімус Прайм (ну ви знаєте) прощає людство і тричі віддає життя на його захист. Кібер-Ісус просто.
Автоботи не хочуть мстити, не убивають жодної людини, але готові прикрити собою від снарядів випадкового перехожого! Такого не буває в житті. Лише діти можуть повірити в схожу відданість.
Називаючи цей фільм дитячим, ми в першу чергу маємо на увазі наївність персонажів, їх вчинки та вибір. «Дитячий» у нашій свідомості – занадто світлий, занадто самовідданий, занадто оптимістичний як для реальності. То може проблема не у фільмі? Може проблема в тому, що ми втратили віру в таке життя?
Після виходу «Темного Рицаря» Нолана новим трендом кінемотаграфу стала нуарність та соціальна зневіра. Всі персонажі колись «дитячих» саг швидко були перевантажені моральними дилемами і почали вирішувати їх більш реально. Тепер Супермен убиває своїх ворогів, а серед усіх історій Людини-Павука екранізують ту, де він втрачає кохану. Мода, що колись називалася «Ноланівщиною», швидко була перейменова в «реалістичність». А «Темний Рицар» названий найбільш реальним супергеройським фільмом. Мабуть, за те, що Бетмен виліковує поламаний хребет силою пафосу та знаходить час на розмальовування мостів, замість того, аби рятувати людей. Ні, трилогії віддали це звання за її соціальні низи та повну зневіру в хеппі-ендах.
Але хіба такою повинна бути реальність? Мені більше подобається варіант «Трансформерів», де навіть у найскрутнішу хвилину люди не залишають своїх у біді (а не як Феліція Хард у Нолана). Де за кохання здатні покласти життя (а не забирати їх), а ворогів судять справедливо, не ламаючи їм шиї (привіт, Зак Снайдер).
То чи поганий цей фільм? Жахливо нудна трьохгодинна сталева м’ясорубка. Але він не дитячий, всього лише трошки наївний як для світу песимістів.
Матеріали взято з сайту: http://terytoriya.com.ua/
Немає коментарів:
Дописати коментар