Фільм «12 років рабства» виборов звання «Найкращій фільм року» на останній церемонії вручення премії Оскар. Коли я дізнаюсь про щось подібне, то моє ставлення стає дещо упередженим. Той чи інший штамп, слід від якоїсь премії (і це стосується не тільки кіно, а і літератури, де Букерівська, Нобелівська та Пулітцерівська тиснуть на мене), ніби вже диктує свої умови та вимоги щодо ставлення до цього фільму. Звісно, ти не зобов’язаний його любити і, якщо тобі не подобається «П’ятий елемент», то Люк Бессон про це навряд чи дізнається або, якщо і дізнається, то навряд чи засмутиться. Справа у тому, що суб’єктивне ставлення – дуже хитке і дуже тяжко сформувати його осторонь від суспільної думки.
Повертаючись до фільму, хочу додати, що він заснований на реальних подіях, і книгу, написану самим Соломоном Нортапом (головним героєм), можна навіть прочитати. Цей фільм – ще одна сторінка в історії кіно про багатовікове рабство чорношкірих, про початок аболіціонізму. Історія про Соломона – це не історія про раба, народженого від рабів. Це історія вже вільної людини, яка жила в Нью-Йорку і мала документи, що свідчили про це; яка заробляла сама собі на життя. І раптом все зникло. Адже в той час, а саме на початку другої половини 19-го сторіччя, слово «рабство» ще не вщухло і південні штати ще мали чорношкірих підданих. Тому не було нічого дивного в тому, що його викрали і продали, а потім перепродали. В цьому було щось настільки тривіальне для тих часів, настільки жорстоке і нестерпне для нього, вже вільної людини, і для нас, не знаючих, що ж таке рабство насправді.
Почала я його дивитися як ще один «Кращий фільм року», а закінчила перегляд, забувши про свої мотиви. У ньому немає нічого зайвого, в ньому відчувалось щось нове, або я змушувала себе в це повірити. І коли я починаю відчувати, що мене вже нічим не здивуєш, то звертаю вже більш пильну увагу на акторів. Мені сподобався акторський склад. Дуже яскраво зіграла рабиню Петсі мексиканська акторка Лупіта Ніонга, яка власне згодом отримала «Оскар» за кращу роль другого плану. Але та яскравість хіба що від самої ролі, яку неможливо зіграти сіро і буденно. Майкл Фесбендер, що грав у скандальному «Соромі», підкорив своєю деспотичністю і просто продемонстрував себе з нової сторони. І для фанатів «Американської історії жахів» є чим порадуватися у цій кінокартині. Адже в ній граєСара Полсон, краще відома для тих ж самих фанатів як Лана Вінтерс. Як бачите, не відзначаю гру актора головної ролі, бо зіграв як то кажуть -«нормально». Але не треба поспішати так судити, ми ж не Станіславські всі поголовно.
Фільм не потрібно дивитися, якщо у вас просто є вільний час і його нема куди витратити. Він достойний уваги звичайних глядачів, яким цікаво, чим живе Голівуд і тим, кому цікава історія чорношкірих в Америці.
Матерыал взято з: http://terytoriya.com.ua/
Немає коментарів:
Дописати коментар